Свідчення

Народжувався я двічі. Якщо ви народилися лише один раз, то ваше життя позбавлене сенсу, навіть якщо ви так не вважаєте. Уперше я народився 1972 року. Того дня, мабуть, було прохолодно – надворі ж уже стояв грудень. Утім, цей день я пам’ятаю невиразно (маленький же ще був). Як і всі діти, я відвідував садочок, і, звісно ж, була там у мене наречена. Потім років десять я ходив до школи й п’ять – до університету.

Закінчивши універ, я попрацював у трьох комерційних банках і на одному СП та успішно їх розвалив – жартую :) (деякі взагалі зникли, а деякі досі намагаються відновити роботу). Чесно кажучи, не знаю, чому так виходить: насправді я їх не розвалював, але після мого відходу фірми чомусь довго не живуть :).

Один випадок із дитинства мені особливо запам’ятався. Я був у піонертаборі «Славутич» на Чорному морі й дуже сумував за домівкою (було мені тоді всього років сім). Пам’ятаю, як зараз, хоч для мене й досі незбагненно, як цей, здавалося б, дрібний випадок урізався мені в пам’ять: лежачи на своєму ліжку під час тихої години, я молився приблизно так: «Боже, якщо Ти є, зроби так, щоб мої батьки приїхали й забрали мене». Дивовижним тут я вважаю те, що ні батьки, ні телебачення тоді про Бога не розповідали; не пригадую, щоб я бачив мультфільми чи читав казки, які говорили б про існування Бога.

Звідки я знав про Бога? Звідки знав, що є Хтось, Хто чує мене просто там, на тому ліжечку, де я лежав? Хто пояснив мені, що Бог усюдисущий, тобто присутній у кожному місці? Хто розповів, що Бог усемогутній і, якщо захоче, може зробити так, що мої батьки приїдуть? Ніхто мені про це не казав. Тепер, уже як віруюча людина, читаючи Біблію, я розумію, що Бог заклав знання про Себе в кожного: навіть племена, що живуть далеко від цивілізації, завжди намагаються комусь поклонятися…

Батьки по мене не приїхали – і правильно зробили: я чудово відпочив на морі.

У школі я не пригадую, щоб думав про Бога, але над одним замислювався – це точно: що буде потім? Коли я був малим, то чув, що жінки живуть довше за чоловіків, і був певен, що проживу 100 років, а моя дружина – 101, і, звісно, заздрив, що дружина (коли з’явиться) житиме довше :). Та найбільше мене хвилювало, що відчуває людина після смерті. Я думав, що зі смертю все закінчується, – і було якось прикро: усі прагнення зрештою виявлялися непотрібними. З’явилася інша ідея: треба якнайшвидше всього досягти, а потім насолоджуватися. Я підраховував, скільки часу знадобиться, щоб накачати великі м’язи, заробити багато грошей і при цьому ще залишитися молодим. Як не рахував – на щасливе життя лишалося не більше 20–30 років.

Часом мені до рук потрапляли книжки, які, здавалося б, давали мету в житті: досконало опанувати бойові мистецтва, правильно харчуватися, стати найкращим програмістом. Але бути найкращим виявлялося зовсім не просто, і цілі падали одна за одною. Я не хотів бути посереднім, сірим. Після школи я записався на спортивні бальні танці й швидко пішов угору… Але Господь не давав мені зайти надто далеко ні в чому… Я бачу хлопців, які досі займаються танцями, багато хто з них став професіоналом, але якщо забрати це з їхнього життя – раптом станеться якась травма, – їм майже не буде для чого жити. Багатогодинні тренування не лишають часу на роздуми: а що потім?

Я зрозумів, що життя минає, час іде, а все, чим я займаюся, – тимчасове. Я покинув танці, і буквально за місяць мені зателефонував знайомий і попросив допомогти налаштувати комп’ютер. Я дізнався, що він віруючий. Я ж іще з університету вважав, що щось існує, а побувавши на зібраннях християн різних напрямів, усвідомив, що це Бог Біблії. Іноді я навіть молився разом із ними – не все до кінця розумів, але хотів бути з Богом. І ось тепер чоловік, до якого мене привів знайомий, поставив мені запитання, що змусило мене серйозно замислитися: «Якби твоє життя скінчилося сьогодні, де б ти опинився? На небесах із Богом чи в пеклі з дияволом?» Уже трохи підкований, я відповів: «На небесах». Тоді він поставив друге запитання: «Якби ти зараз став перед Богом, що відповів би Йому на запитання: „Чому Я маю впустити тебе на небеса?“» Не пам’ятаю точно, що я тоді сказав. Але після розмови ясно усвідомив: згідно з Біблією, людина, яка має бодай один непрощений гріх, потрапляє до пекла:

«Бо заплата за гріх смерть…»

Я не хочу нікого переконувати в існуванні Бога та в істинності Біблії. Але думаю, що це справа совісті кожної людини – перевірити, чи це правда. Відкрийте Новий Заповіт і прочитайте. І не забудьте перед читанням попросити Бога: «Якщо Ти є і якщо ця Біблія – Твоє Слово, відкрий мені це».

Коли я усвідомив свою провину перед Богом, то звернувся до Нього з проханням обмити мої гріхи Кров’ю Ісуса Христа, Який, як я вже знав, узяв на Себе покарання за мій гріх – смерть, що призначалася мені. Біблія каже: смерть і пролита Кров Ісуса Христа – це наше вічне життя для кожного, хто повірить і захоче попросити прощення.

Не дайте шкільним підручникам себе обдурити!

Яка дівчина не хоче дізнатися про своє майбутнє? І ось на Святки моя шкільна подруга запросила мене взяти участь в одному дійстві… Нас було троє – молоді (по 18 років) дівчата. Одна з нас уже брала участь у чомусь подібному й була «досвідченою»… Ми хотіли викликати духа якоїсь відомої померлої особи, щоб він змусив тарілку рухатися по колу, на якому були написані літери й цифри…

Спочатку в нас нічого не виходило, і довго не виходило, але потім – о жах…

Підручники, що лежали на столі (подруга готувалася до сесії), раптом зрушили з місця й вишикувалися в піраміду; дверцята шафи почали відчинятися й зачинятися; портьєри заколихалися, наче від протягу, хоча всі вікна були зачинені (надворі зима). І «нарешті» зрушила тарілка, сама, – до нас прийшов «гість».

Я з жахом спостерігала за тим, що відбувається. Спочатку ми читали самі лише матюки, до того ж найбільш «триповерхові», але згодом почали отримувати відповіді на свої запитання…

Потім тарілка так само раптово зупинилася, як і зрушила… Надворі світало. «Оце так повеселилися», – хихотіли дівчата. Але мені стало якось не по собі: я відчувала, що зі мною сталося щось дуже мерзенне й гидке…

Після цього зі мною почали відбуватися дивні речі… Я прийшла додому й побачила мамину Біблію (мама померла, коли мені було 15). Мені захотілося її спалити, але щось мене зупинило, і я сховала її далеко й надовго. У мені з’явилася якась злість, ненависть, я впала в депресію…

Але найстрашніше – до мене ночами почав приходити «гість». Він душив мене своїми волохатими – навіть не знаю, як їх назвати, – кінцівками. Доклавши величезних зусиль, я скрикувала, а потім схоплювалася, вмикала світло й кликала когось із домашніх. Першим був брат (він спав у сусідній кімнаті), але він, вислухавши мене, крутив пальцем біля скроні й радив звернутися до лікаря…

Мене почали мучити кошмари (якби зняти за ними фільм, Спілберг утратив би роботу). Я літала уві сні, і літала не сама, а вранці, виснажена й розбита, прокидалася в холодному поту.

Згодом я вийшла заміж, і в мене народилася донька. Вона була неспокійною дитиною, і мені радили показати її якійсь бабці-шептусі, але з власного досвіду я вже знала, чим це їй загрожує.

Одного разу ми приїхали в гості до моїх дядька й тітки, з якими дуже давно не бачилися. Вони були віруючими й запросили нас до церкви… Я ніби потрапила в інший світ – побачила «світлих» людей. Мені здалося, що в них навіть обличчя інші, від них віяло свободою, і я одразу відчула, що всередині в мене холод, злість і якийсь тягар… Щоразу, коли я слухала проповідь, я розуміла, що через проповідника Бог стукає в моє серце… Яка боротьба точилася в мене всередині, важко описати: одна частина мене прагнула впасти на коліна й молитися, просити в Бога прощення, а інша, гидка й брудна, змушувала йти з церкви.

У мене почалися проблеми зі здоров’ям, сім’я розпадалася, ми досі не мали власного житла й поневірялися по квартирах. Я відчувала, що опинилася в глухому куті. Уперше за багато років я зачинилася в кімнаті, стала на коліна й заголосила, благаючи Бога про допомогу… Сім’я не розпалася, а за кілька місяців ми нарешті купили квартиру. Потім сталася подія, яка змінила все моє життя: брат мого чоловіка потрапив під потяг і, втративши ноги, лише дивом залишився живим. Через якийсь час я дізналася, що він став віруючим, ходить до церкви й розповідає, як Бог його змінив.

Я відчувала, що через усі ці події Бог говорить мені: «Я чекаю на тебе, Я люблю тебе, Я звільню тебе…», а я залишалася осторонь.

Нарешті я наважилася прийти до церкви. Коли я почула християнський спів, мені клубок підкотився до горла, я вийшла вперед, і з мене вирвався стогін: «Господи, прости, я вірю, що Ти можеш звільнити мене, увійди в моє серце!» І Бог мені відповів – я отримала свободу й очищення.

Уперше я відчула мир і спокій у душі, відчула любов усередині – від п’ят до маківки. Мені захотілося розповідати всім, що Бог простив і змінив мене й може зробити це для кожного.

Участь у спіритичному сеансі на 20 років відвернула мене від Бога й від Біблії, яку я колись читала з мамою. Я була нещасною, обтяженою людиною. Але Бог подарував мені внутрішню свободу, змінив світ навколо мене, знову навчив любити. Тепер я знову можу спокійно спати й дуже люблю читати мамину Біблію – яка ж це мудра книга!

Можливо, ви, на відміну від мене, ніколи не брали участі в спіритичних сеансах, але залюбки дивитеся «Битву екстрасенсів» чи захоплюєтеся гороскопами. Якби ви тільки знали, які сили стоять за астрологією, ворожінням, магією й так званими екстрасенсорними здібностями! Навіть несерйозне звернення до них Біблія називає гріхом, а про покарання каже: «лякливим, і невірним, і мерзким, і душогубам, і розпусникам, і чарівникам, і ідолянам, і всім неправдомовцям, їхня частина в озері, що горить огнем та сіркою».

Ваше майбутнє в Божих руках, і це не гра. Ставши людиною, Син Божий помер на хресті – Він поніс на Собі покарання за всі ваші гріхи. Він воскрес із мертвих і хоче, щоб ви довірилися Йому просто зараз, попросивши в Нього прощення своїми словами. Якщо ви зробите це щиро, Кров Ісуса Христа змиє всі ваші гріхи, Бог зробить вас Своєю дитиною, і вашим майбутнім буде вічне життя з Ним.

Коли я розплющив очі, було темно. Наді мною виднілися обриси чогось великого й темного. Усередині були холод, страх, біль. БІЛЬ!!!

Де я? Що сталося? Чому так боляче? Треба встати… біль… не можу встати. Хто це? Чому він каже, що я доскакався? Як це – немає ніг? Бреше, собака! Звідки лікарі? Скільки часу минуло?

– Яка група крові? – запитала медсестра.

– Друга позитивна, – відповів я.

– Ти впевнений?

– У мене в паспорті штамп – упевнений! Скажіть батькам, що зі мною…

Чому везуть без сирени? Я вмираю? Вмираю… Ні, живий… Крапельниця…

– Пити! Дайте води! – що з голосом? Чому не можу говорити?

– Сестро, дай води! – дали посмоктати мокру ганчірку…

– Дай цигарку, курити хочу!

Тієї ночі, коли мені, п’яному, потяг відрізав ноги, я думав: за що? – але сам для себе вирішив, що так більше жити не хочу.

Утім, я мав змогу зупинитися й раніше. Замолоду я вивчав Біблію зі «Свідками Єгови», і вони навіяли мені, що Трійці не існує. Щоправда, випивка не дала мені втягнутися в це лжевчення, і я кинув займатися з ними.

Але замість того, щоб читати Біблію, я навчився пити горілку склянками, не закушуючи, і вважав це великим досягненням.

Отримавши права (пити я не кинув), я влаштувався працювати водієм. На День міста я напився й поїхав своєю машиною в центр «відриватися». Слава Богу, що до центру я не доїхав, нікого не задавив і в жодну іномарку не в’їхав – просто влетів у бетонний стовп зі швидкістю понад 60 км/год. Від удару й від того, що ті, хто сидів позаду, не були пристебнуті, моє сидіння зламалося, і я зустрівся з кермом грудною кліткою, зламавши 4–6 ребер – точно не пам’ятаю. Одне зі зламаних ребер проткнуло мені легеню.

Я пролежав у лікарні 6 довгих місяців, але це мене не зупинило. І аж до тієї ночі на залізниці, коли я втратив ноги, моє життя минало так само – пиятика за пиятикою. Залишившись без ніг, я опинився в інвалідному візку й часто із заздрістю спостерігав за новим сусідом, який оселився в будинку навпроти. Він здавався поважним і успішним, і я часто думав: «Чому йому так добре, а мені так погано?»

Одного вечора, коли я, як завжди, виїхав на візку на вулицю зустрічати дружину, сусід підійшов познайомитися. Ми з дружиною довго сміялися, коли він сказав, що куріння Богові не до вподоби. Потім почалися суперечки: я всім хотів довести, що Бога немає. І собі я це довів. Але тим часом уже й мама почала говорити про Бога, про Його любов, а потім сказала, що покаялася. («Навіжена!» – подумав я.) Та згодом я довго думав, що ж воно таке – покаяння. Шукав відповідь в інтернеті. Поки шукав – повірив, що Господь Є і ВІН ЖИВИЙ! Я зрозумів, що мені теж треба покаятися, але як? Тоді я запросив сусіда додому, і він, розгорнувши Біблію, показав мені місця, де говорилося, що я грішник, що моє життя веде мене до ПЕКЛА і що сам я ніяк не можу від цього себе визволити. Там також говорилося, що Господь любить мене й хоче мене спасти.

Я покаявся в тому, що жив без Бога, і повірив, що Бог Сам, ставши людиною, прийняв на хресті покарання, на яке заслужив я. Я помолився й попросив, щоб Бог простив мене заради цієї жертви Ісуса Христа. Тепер я знаю, що кров Ісуса Христа змила мої гріхи, і я прощений.

Я знаю, що ваші гріхи відрізняються від моїх і, можливо, те, що сталося зі мною, ніколи не станеться з вами. Але рано чи пізно ви, як і всі, зустрінетеся зі смертю, і якщо ваші гріхи не очищені, то будь-яке лихо на землі здасться вам дрібницею порівняно з тим покаранням у пеклі, яке на вас чекає.

Бог справедливий і мусить карати гріх кожного, але Ісус заплатив за мої й ваші гріхи. Він помер, прийнявши покарання замість нас. Він воскрес із мертвих, і сьогодні Він живий і готовий почути й вашу молитву з проханням простити гріхи.

Ці місця з Біблії допомогли мені, сподіваюся, допоможуть і вам.

У Біблії сказано, що людям «призначено вмерти один раз, потім же суд». І «хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне». «А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас».

Усе описане вище – реальні події, які сталися з Дмитром М. у Дніпропетровську.

Сьогодні в Діми християнська родина. Він вижив, ходить на протезах, живе повноцінним життям і дякує за це Богові.

Чому б і вам не попросити в Бога прощення? Ісус Своєю смертю заплатив за ваші гріхи. Він воскрес, і якщо ви довіритеся Йому, то вашим «пунктом призначення» теж стануть воскресіння й вічне життя.

Студентом другого курсу факультету прикладної математики – молодий, здібний і симпатичний – я прийшов записуватися на спортивні бальні танці. Я розраховував, що це допоможе мені налагодити стосунки з дівчиною з третього курсу. Вона вже займалася там і вміла танцювати, а тепер вирішила запросити й мене…

Близьких стосунків у нас не склалося, зате танцями я захопився всерйоз. Шість років промайнуло як один день. Я брав участь у змаганнях, допомагав перекладати з англійської навчальні відеосемінари. Як максималіст, я займався і в залі, і вдома, тож невдовзі опинився в професійному колективі й навіть почав тренувати групу початківців.

На той час, коли я отримав університетський диплом, я вже працював на другій роботі, відмовившись від аспірантури. Ми розробляли комп’ютерні енциклопедії німецькою мовою, і я непогано заробляв. Щоправда, гроші розліталися досить швидко: костюми для танців, вино для дівчат і, звісно ж, комп’ютер! Я постійно його модернізував, щоб будь-які ігри йшли на ньому «на ура». Утім, грав я здебільшого на роботі, часом засиджуючись до першої ночі, і ледве добирався додому нічним тролейбусом.

Мої плани, здавалося, в усьому збувалися, але на любовному фронті мені не все подобалося.

Танці й вино зробили мене розкутішим, але не щасливішим. Мені хотілося насолод, але не відповідальності. Дівчата ж прагнули постійності, і це мене лякало. Я не міг обманювати й ніколи не казав: «Я тебе люблю», а коли бачив, що дівчина прив’язується до мене, намагався розірвати стосунки. Мене засмучувало, що я комусь завдаю болю. А далі з’являлися нові знайомства, нові враження, нова закоханість. Усе це приїдалося, і все повторювалося знову. «Хоч у монастир іди», – засмучено думав я. Але це була просто фраза: попри докори сумління, нікуди йти я не збирався.

Хоча я й вірив, що існує щось, що впливає на мою долю, і називав це «богом», на моє життя це ніяк не впливало. Я охрестився в храмі, бо мені потрібен був хрестик, щоб бути свідком на вінчанні друга. Якийсь час із гордістю носив цей хрестик. Та згодом мене загризло сумління, однак замість того, щоб виправити своє життя, я зняв хрестик і акуратно поклав у шухляду, щоб «бог із хрестика» не бачив, чим я займаюся.

Одного разу мене покликали до однієї людини налаштувати комп’ютер. Зайшовши до квартири, я побачив на стінах кілька цитат із Біблії. «Мабуть, віруючий», – подумав я. Ми розговорилися з господарем, і він запитав мене, чи знаю я, де проведу вічність. Не пам’ятаю, що я відповів, але пам’ятаю, що виклав йому все, що знав із різної християнської літератури, яку на той час устиг прочитати. У відповідь він показав мені кілька місць у Біблії, які згодом перевернули моє життя:

«Бо заплата за гріх смерть»

«Людям призначено вмерти один раз, потім же суд»

«А хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне»

Я замислився над тим, що життя набагато серйозніше за комп’ютерну гру чи запальний танець. Я побачив, що стандарт, установлений Богом, – бути таким, як Христос, а я, як і всі інші, був такий далекий від цього! У комп’ютерних іграх я часто стикався з «пекельними» потворами, але тут зрозумів, що пекло реальне й воно – розплата за мій гріх.

Однак були в Біблії й інші місця. Я побачив, що, на відміну від мене, Бог був готовий сказати: «Я тебе люблю» – і відповідати за Свої слова. Ісус довів Свою любов, прийнявши моє покарання на хресті.

Згідно з Біблією, покластися на це було єдиною можливістю не зазнати покарання самому. Я пішов додому, не прийнявши Христа. Але минув час, я читав книжку з розповідями про те, як інші люди наверталися до Бога. Мене мучили сумніви, та я вирішив, що ні комп’ютер, ні «вільне кохання» не варті того, щоб одного дня опинитися в пеклі. І одного вечора, лежачи із заплющеними очима, я вперше свідомо помолився й попросив у Бога прощення. Я повірив, що Христос не тільки помер, а й воскрес, що Він чує мене й хоче простити. Наступного дня я не сумнівався, що прощений, адже я поклався на те, що сказано в Біблії!

Відтоді в мене з’явилися новий інтерес до життя, дружина й діти, яким я не соромлюся говорити про любов. Я отримав мир у душі, спілкування з Богом і життя, яке, на відміну від комп’ютерної гри, ніколи не закінчується.

Чи вірите ви, що заради смерті Ісуса Христа, Який поніс покарання за ваші гріхи, Бог готовий простити й вас? Біблія каже:

«Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне»

Якщо ви хочете отримати прощення й мати вічне життя, схиліть голову й скажіть про це Богові просто зараз. Він любить вас і неодмінно почує!

– Відчиніть, будь ласка, міліція! – ввічливо, але впевнено пролунав голос у домофоні.

«Яка міліція о першій ночі?» – майнула думка, а в слухавку я буркнув: «Я вас не знаю!» Але замість того, щоб просто покласти слухавку, за звичкою все-таки натиснув кнопку, що відчиняє двері під’їзду. «Оце дурість, – подумав я, – навряд чи це міліція, просто в когось немає ключа…» Визирнувши у вікно на кухні, я трохи здивувався: там справді стояла «Газель» із міліцейською символікою. Я ще раз підійшов до дверей і прислухався – на сходовому майданчику хтось розмовляв, але розібрати слова було неможливо. Закінчивши свої справи за комп’ютером, я пішов спати, а наступного дня від сусідів почув, що Сергій, тридцятитрирічний хлопець із нашого поверху, цієї ночі повісився…

Ще до того, як я пішов із посади програміста, ми із Сергієм працювали разом, тож коли років три тому я побачив, що він вселяється у квартиру на нашому поверсі, то зрадів: один вік, одна професія, до того ж його донька – ровесниця моїх дівчаток-погодків. Одним словом – потоваришуємо!

Сергій був не надто балакучий, але ми знаходили спільні теми: інтернет, купівля-продаж авто, встановлення автономного опалення. Його донечка кілька разів заходила до нас у гості й залюбки гралася з нашими дітьми, а на Різдво навіть побувала з мамою в нас у церкві (Сергій не прийшов). У церкві їм сподобалося, але, можливо, після розмови із Сергієм доньку, попри її бажання, до нас пускати перестали.

Якось Сергій, трохи напідпитку (я часто бачив його з пляшкою пива), зайшов до мене й за чашкою чаю прохопився, чому не хоче, як я, стати християнином.

– Я ще пожити хочу, – сказав він.

– Що ти маєш на увазі, – зацікавився я, – ну, крім горілки й зради своїй дружині?

– Ні, ну, я не про це, звісно, – трохи зніяковів він, – просто хочу гуляти з дітьми, водити їх на гойдалки…

– Ну ти даєш! За кого ти мене маєш? Хіба ми не водимо дітей на гойдалки?

Але розмова не надто склалася. Тим часом ночами ми з дружиною почали час від часу чути гучний стукіт на сходовому майданчику. Згодом з’ясувалося, що це дружина Сергія, пізно повертаючись додому, чомусь уже не могла достукатися, щоб їй відчинили. А років за два ні її, ні доньки ми тут більше не бачили. «Мабуть, розійшлися», – з жалем вирішили ми.

Ех, Сергію! Невже пиво, цигарки та години за комп’ютером – це і є те саме «пожити», про яке ти мріяв? Ми з дружиною нещодавно відзначили десяту річницю весілля, і так шкода, що ти так і не зацікавився тим, як Господь Ісус Христос змінив моє життя й береже мою сім’ю, моїх дітей. Адже Він сказав: «Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали».

Я не знаю, чому повісився Сергій, – чув, що він залишив записку, аби в його смерті нікого не звинувачували… В одному я певен: він і досі був би живий, якби, розгорнувши Біблію, повірив словам Ісуса.

33 роки – розквіт життя. У цьому віці Христос досяг мети Свого шляху: помер за гріхи людей. У цьому ж віці Сергій вирушив до пекла, так і не прийшовши до життя «подостатком». Він так і не дізнався, що смерть Христа – це відчинені двері, щоб отримати від Бога прощення, а отже, і можливість «пожити» по-справжньому!

Можливо, і ви, як Сергій, розчарувалися в пошуках істини? Телевізор настільки «розширив» наш кругозір, що сьогодні ми вже ні в що не віримо по-справжньому й водночас потроху віримо в усе підряд. А може, варто знову повернутися до Великої Книги? Бог і досі говорить до нас через Біблію, стверджуючи, що є гріх, а є чистота, є чорне і є біле. Є різні релігії, а є віра, яка спасає. А спасіння нам конче потрібне, бо Біблія каже: «І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша немов поплямована місячним одіж, і в’янемо всі ми, мов листя, а наша провина, як вітер, несе нас…»

І зрештою, «хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне». Щоб потрапити до пекла, не треба бути запеклим негідником. Лише один непрощений гріх – гарантія того, що вашого імені в Книзі життя поки що немає.

Потрапити до Книги життя можна, але тільки «за знайомством»: так, потрібне особисте знайомство з Господом Ісусом Христом – єдиним, Хто не має гріха. Народившись від Діви Марії та Духа Святого, Він водночас і Бог, і людина. Помираючи на хресті, Він узяв на Себе всю провину за ваші гріхи й замість вас був за них покараний. Воскреснувши з мертвих третього дня, Він вознісся на небо і тепер, без жодних посередників, готовий почути ваше прохання про прощення. Чи хочете ви довіритися Ісусові Христу, щоб Він вас спас? Попросіть у Нього прощення в простій, але щирій молитві.

…Січневе полуденне сонце, що не дарує тепла. Остови дерев, які простягають свої тонкі неживі гілки. Підсохла китиця червоної калини. Хрускіт тонкої кірки льоду під ногами. Місце останнього спочинку…

Чи є на світі щось, що викликає в людини більший страх, ніж страх смерті (звісно, у тих, хто про це взагалі замислюється)? Страх того, що все, що ти любиш, усе, що тобі дороге, усе, чому ти присвятив багато років і самого себе без останку, – усе це раптом і блискавично зникне. Зникне без останку й без сліду. Зникне невідворотно й безповоротно. У цьому «всьому» в кожного своє: у когось успіх і фінанси, у когось кар’єра й сім’я, діти, довгі роки виснажливого навчання й праці після нього, а в когось просто куплений автомобіль чи черговий смартгаджет. Переліку немає меж. І все це зникає раптом, у мить ока. Бо рано чи пізно настає смерть. Вона в кожного за спиною від миті народження. І вона чекає своєї години. І приходить тоді, коли на неї не чекають, заступаючи собою очікуване щастя.

…Тужливий писк моніторів серцевого ритму й апарата штучної вентиляції легень, безліч дротів, кабелів і трубок крапельниць, якими поки що тече життя. Холодний блиск хромованої сталі інструментів, приготованих для інтубації трахеї, бездоганна чистота кахлю на стінах і підлозі. Реанімаційна палата. Усередині лише двоє людей: один сидить поруч і тримає за руку іншого. Ця рука пронизана портами для інфузій і трансфузій, поцяткована саднами й укрита синюшними внутрішніми крововиливами від розриву капілярів і перфорації дрібних підшкірних вен. Вона зблякла й постаріла, хоча цій руці ще так мало років. Її пальці довгі й худі й майже не ворушаться, а ще зовсім недавно ці пальці так любили притискати струни до грифа…

Тільки двоє… Читачу, спробуймо зазирнути їм у душу й уявити, про що вони думають. Тут, як і в будь-якій історії, можливі різні варіанти розвитку сюжету.

Варіант перший. Ці двоє належать до абсолютної більшості людей, якими наповнені будинки, вулиці, робочі місця, маркети, навчальні заклади та безліч інших місць. Вони нічим не відрізняються від інших. Вони можуть бути добрими й хорошими, а можуть і не бути. Вони можуть бути різними за соціальним статусом і становищем. Вони різняться кольором і довжиною волосся, типом характеру та багатьма іншими ознаками. Але є дещо, що об’єднує їх усіх: в очах Бога вони нерозкаяні грішники. Отже, перед нами двоє нерозкаяних грішників у реанімаційній палаті. Що вони відчувають просто зараз? В одного з них життя скінчиться сьогодні, за кілька годин після заходу сонця. Двері смерті відчинені майже навстіж. Про що переживає ця людина? Може, про незавершені важливі справи, заради яких жила? Може, про своїх дітей, які виростуть сиротами? Може, про гроші, яких не встигла заробити? А може, про те, що чекає на неї там, за порогом, який доведеться переступити вже сьогодні? Так, читачу, найімовірніше, ця людина думає саме про це. Напевно, за життя вона чула уривки фраз про те, «що там, за порогом, нічого не закінчується». Чула про якийсь містичний вогонь, про людей, які горять у ньому всю вічність, про якийсь страшний суд і про Того, Хто їх судитиме. Найімовірніше, ця людина знає, що дуже скоро судитимуть і її саму, і чомусь, хоча всередині пульсує думка «я ж добрий, я нікого не вбивав, жив чесно, не крав», її переслідує якесь передчуття страшного вироку. Так, окрім усього переліченого, смерть несе із собою страх того, що буде після неї.

А що ж інша людина, та, що тримає руку? Можливо, вона думає, що її життя закінчиться разом із життям того, хто лежить. Попереду лише порожнеча й морок, які з часом тільки розростатимуться й дедалі сильніше затягуватимуть. Адже морок завжди притягує. Мине трохи часу, і їй уже буде байдуже, які засоби й способи допоможуть назавжди позбутися присутності порожнечі й мороку… Так, окрім усього переліченого, смерть близької людини несе із собою власну смерть, духовну чи фізичну, і ще варто поміркувати, яка з них краща.

Варіант другий. Ці двоє належать до абсолютної меншості людей. Зазвичай їх можна зустріти в церквах у неділю або впізнати за стосами християнської літератури, які вони стискають у руках, стоячи на вулицях і розповідаючи історії, що здаються більшості перехожих вигаданими, – про якогось Христа, незрозуміле спасіння від чогось і потребу покаятися в чомусь. Ці люди визнали свою гріховність перед Христом, прийняли Його викупну жертву на хресті Голгофи та впустили Христа жити у своєму серці Духом Святим. Незрозуміла більшості книга, яка називається «Біблія», називає таких людей спасенними й дітьми Божими (Івана 1:12–13).

Отже, перед нами в реанімаційній палаті двоє Божих дітей. Що вони відчувають просто зараз? Одне дитя лежить на ліжку, обплутане дротами й трубками, якими ще тече життя. Але часу лишилося мало. Піщинки життя розмірено пересипаються в нижню чашу. Угорі їх дедалі менше. Але для нього майже навстіж відчинені зовсім інші двері! Не двері смерті й мороку, як у першому випадку, а двері вічного життя й радості – туди, де воно ще не було. Та про це місце дитя Боже знає давно й вірить Тому, Хто обіцяв подарувати йому це місце. Так, подарувати даром. Безкоштовно. Дитя Боже знає, Хто дасть йому нове тіло й сяючі обладунки кольору блискавки замість колишнього, змученого дротами, голками, портами, препаратами й тією нечистю, що пожирає зсередини і вбити яку до кінця означає вбити себе самого. Дитя Боже знає, що там, куди воно йде, щастя й радість будуть вічними, а не минущими й швидкоплинними, як ті, що раніше вимагали стількох тяжких зусиль. Дитя Боже знає, в Чиїх руках залишаються всі ті, кому поки що треба лишитися, і так само знає, як сильно ті, хто лишається, хотіли б піти разом із нею, тримаючись за руки…

Інше дитя Боже сидить і стискає ще теплу тендітну руку, що лежить на ліжку. Так, він мовчки ковтатиме сльози й кров із прокушених губ і відчує, що вони лише трохи по-різному солоні. Мовчазний крик розриватиме його зсередини, але Бог стоятиме поруч і дасть йому Свого цілющого відвару. Так, він отримає постріл упритул із гаубиці 2С3 «Акація», і в його грудях на місці серця утвориться діра завбільшки зі снаряд – діаметром 152 мм, а шматки розірваного серця розлітатимуться на всі боки, розбризкуючи довкола тонкі й не дуже трасери крові, що тектиме з відірваних аорт, які теліпатимуться в усіх його нутрощах. Але Бог поверне все це на місце й зашиє його. Не питайте як. Бог просто зробить це. Так, він намагатиметься хапати повітря сухими губами, але в нього нічого не вийде. Він просто сидітиме й дивитиметься, як відходить життя того, кого він любить, і нічого не зможе вдіяти… Він просто з останніх сил віритиме: «вірний бо Той, Хто обіцяв» (Євреям 10:23) – і сподіватиметься тоді, коли вже нема на що сподіватися…

І призначеної години Бог зробить усе, що Сам обіцяв: Він прийде й відчинить двері вічності для Свого дитяти, яке лежить із дротами на реанімаційному ліжку. Він прийде й подарує йому вхід у світ вічної радості, миру й спокою, де немає сліз і страждань (Об’явлення 21:4). Бог прийде, викине всі трубки й апарати й подарує йому прославлене тіло й сяючі обладунки віри та праведності кольору блискавки. Бо, як написано: «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!» (1 Коринтян 2:9). А тому, кому ще треба поки що лишитися і хто все ще тримає цю тендітну й поки теплу руку, Він дасть сили так міцно стиснути руків’я меча віри, Слова й Духа, як ніколи раніше. І це буде не тільки його власний меч, а й меч Божого дитяти, яке лежить поруч і вже завершило свою битву та здобуло перемогу над страхом смерті в ім’я Христа. Адже Бог дав нам дві руки… І тоді дитя Боже відчує зовсім інший зміст понять радості й надії, якого не знало раніше. І сповна збагне сенс віршів: «Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?»

А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом дав нам, Своїм дітям, перемогу над смертю! (1 Коринтян 15:55, 57)

Епілог. Усі події, що стосуються другого варіанта, для тих читачів, які не навернулися від своїх гріхів до Христа, є плодом творчої фантазії автора; авторові шкода, але для таких читачів, згідно зі Словом Божим, приготовано іншу дорогу, яка закінчується другою смертю й вічним озером, що горить огнем і сіркою, на яке не поширюються любов, Божа милість і Його обітниці; автор мусить зазначити, що такі належать до когорти людей, не владних над своїм страхом смерті, і це добре, бо, можливо, страх смерті колись змусить їх шукати спасіння.